Сашко став одним з перших, хто, знявши піксель через важке поранення, працюватиме в ефірах, освоюючи нову спеціальність.
Десантник, стронгмен, волонтер Олександр Швачка з позивним «Вовк» в перший день повномасштабного вторгнення пішов на фронт. Захищав Київщину, під Макаровим отримав важке поранення. Вцілів завдяки волі і вчасній допомозі побратимів, але поранену ногу не вдалося врятувати. Проте він не здався. У межах реабілітації встав на протез, почав тренуватися, на запрошення президента Федерації стронгмену Сергія Конюшка почав брати участь у змаганнях.
Олександр зробив блискучу кар’єру в адаптивному спорті, став рекордсменом, зараз він – амбасадор проєкту «Сильні України». Проте Олександр не зупиняється, тому з радістю прийняв пропозицію спробувати себе як телеведучий. Каже, що хоче показати суспільству ветеранів з іншого боку.
— Олександре, ви працюєте менеджером, тренуєтесь самі й інших тренуєте, волонтерите, а зараз ще й пробуєте себе як телеведучий. Як встигаєте все?
Часу обмаль, іноді не вистачає на свої справи. Але завжди знаходжу час для тих, хто потребує допомоги – поранені бійці, хлопці, що у нас тренуються. Обов’язково приділяю час своїм дітям, батькам, а тепер ще і великій родині на телеканалі ICTV2.
— Що подумали, коли вас запросили стати телеведучим? Як це було?
Коли мені зателефонував головний продюсер програми «Ранок у великому місті» Андрій Слободян і запросив стати ведучим, я вирішив, що це розіграш або помилка. Потім зрозумів, що все насправді. Одразу вирішив, що піду, хоча не маю досвіду роботи на телебаченні. Мені цікаво – і нова робота, і люди, і досвід.
— Вам колись зателефонував і президент Федерації стронгмену України.
Так, було таке. Він представився і запросив мене на тренування. Пропозиція схвилювала і зацікавила. Я побачив там ветерана на протезі і відчув себе серед своїх.
— Можете пригадати найстрашніший момент за останні роки?
Мабуть, це коли я переборов себе і вперше сів за тренажер. На війні – так, страшно, але там адреналін, особливо коли бій у розпалі. Але після довготривалого лікування втрачаєш у себе віру. Непросто прийти і проявити себе в чомусь, ти не впевнений, що вийде, що зможеш. І цей момент – найтяжчий для мене, як і для більшості ветеранів. Тому ніколи не слід думати, що ти не зможеш. Навпаки: людина має казати собі, що все вийде, адже віра в себе – найголовніше в усьому.
— Хто вас підтримував?
Батьки і друзі казали, що вірять у мене, що в мене все вийде. А ще моя колишня дружина підтримала, сказавши оптимістичну фразу: «Знаєш, Сашко, ти був звичайним, а став ексклюзивним». Такі слова надихають, щоб перебороти зневіру і йти далі. Взагалі після поранення перша підтримка – це близькі, рідні.
— Знаю, що у вас дві доньки. Які вони, на кого схожі?
Дівчатка мої ростуть, схожі на своїх батьків (сміється). Старшу днями відправив подорожувати у Карпати, молодша зараз за кордоном зі своєю мамою. Старшій – 13 років, молодшій буде 7. Я розлучений, але батьківські дні – це святе.
— Як проводите батьківські дні?
Старша дуже любить на канатці з різними перешкодами лазити, може годинами проводити там час. Молодша, дивлячись на неї, також, але в неї рівень доріжки початковий. Вони люблять атракціони, прогулянки, кіно.
— Як для вас почалась війна?
Я розумів, що щось буде, ще восени 2021 року, коли нас почали викликати у ТЦК. Напередодні війни 23 лютого показував батькам, як користуватися зброєю, а наступного дня зранку поїхав до своїх доньок попрощатися і на фронт. Батькам сказав, щоб їхали з Києва, бо вже було ясно, що готується. Вони зібрали речі, але нікуди не поїхали. Багато хто з родини тут залишився: моя сестра, колишня дружина зі старшою донькою. Я боявся, що вороги ракетами і авіацією розіб’ють частину, і в нас не буде ні техніки, ні зброї, ні боєкомплекту – нічого. Зв’язку з рідними не було, навіть не можна було смс-ку відправити, спитати, як вони. Це спантеличувало.
Я добре розумів, які сили проти нас стоять, і якщо чесно, то не сподівався, що повернусь додому. Перша хвиля ворогів – то були навчені військові, контрактники, професіонали. Але ми вистояли.
— Про що мрієте зараз, окрім перемоги?
Хочемо започаткувати проєкт міжнародного класу Strong Spirit Games, де ми можемо залучати більше ветеранів до спортивної реабілітації і долучати ветеранів країн НАТО. Зараз це важко організувати в Україні, перші змагання можуть пройти в інших країнах. А ми поки шукаємо партнерів, які змогли би нам допомогти організувати цей міжнародний проєкт.
Фото: пресслужба